Благородний вчинок

Був звичайний день у звичайній середній школі "Елітний шлях". Хоча ні, школа була зовсім не звичайна, про це можна судити хоча б з самої назви. Але ми зараз не про це.
Після останнього уроку Марісса Спірітто - учениця 4-го курсу, збиралась полишити кабінет, коли їй на заваді стала Соль. Білявка перегородила собою вихід з кабінету і накинулась на Маріссу з образами.
- Ти, руда потворо! Коли ти відчепишся від мого хлопця? - у її погляді було стільки ненависті.
- Я не розумію, про що ти говориш, - почала захищатись Марісса. - До того ж єдина потвора в нашій школі - це ти.
- Не відходь від теми! При прекрасно мене розумієш! - не припиняла атаку білявка. - Я сама бачила, як ти дивилась на Пабло під час уроку!
- А, то ти це маєш на увазі? - згадала Марі. - Дивилась, ну то й що? Чи вже мені на вас дивитись заборонено? Я дивилась на вас і думала, як ви прекрасно доповнюєте недоліки один одного.
- Не бреши, божевільна! Я знаю, що ти й досі впадаєш за Пабло!
- Що? Хто тебе так обманув? - засміялася Спірітто.
- Всі так кажуть! Та й я не сліпа! - не припиняла Соль.
- То купи своєму хлопцеві нашийник з повідком, щоб ніхто до нього не наближався!
- Припини свої тупі жати! Кажи правду!
- Вибач, але ти мене затримуєш, - вона спробувала пройти повз Соль, але та виставила руку.
- Нікуди ти не підеш, поки я з тобою не розберуся!
- Так? - здивовано подивилась на неї Марі. - Може ти мене ще и бити будеш?
- Не хвилюйся, це зроблять за мене інші, - Соль злісно посміхнулася.
- Ще чого, - проказала Марісса, схопивши білявку за волосся. - Дай пройти, шльондро! - вона з усієї сили відштовхнула її вбік і вийшла з кабінету.
Соль, впавши на підлогу, почала голосно скиглити. Як раз в цей момент до кабінету зайшов Пабло.
- Соль? Що сталося? - він допоміг їй піднятися.
- Та божевільна Спірітто мало мене не вбила, - почала вибріхуватись фарбована білявка.
- Ти, мабуть, теж у стороні не стояла, - подивився на неї хлопець.
- Що? Ти вважаєш, що все це я почала? Та як ти не розумієш, вона ж вмирає за тобою, тому постійно чіпляється до мене! Ти повинен з нею негайно поговорити і поставити її на місце! Нехай знає, хто твоя справжня дівчина.
Пабло про щось задумався.
- Пабло, ти мене чуєш? - Соль підвищила голос. - Пообіцяй мені, що ти поставиш цю божевільну на місце!
- Так, так, обов’язково, - Пабло, здавалось, літав десь далеко.

***

Марісса сиділа на підвіконні і з сумом дивилася на краплі дощу, що бігли одна за одною по прозорому склі. До неї ззаду підійшла Мія і присіла поруч.
- Маріссо, люба, чому ти така засмучена? Що сталося?
- Нічого страшного, - вона покачала головою. - Просто та тупа білявка мене вже дістала.
Раптом Марісса зрозуміла значення своїх слів.
- Вибач, зайчику, - вона погладила Мію по обличчю, - не всі білявки тупі!
- Та нічого, я не ображаюся. У мене іноді теж виникає сильне бажання придушити ту хвойду.
- Не те слово, сильне бажання!
- Це все через Пабло? - Мія спробувала подивитись сестрі прямо у вічі, але та відвернулася.
- Не треба говорити про нього. Він давно у минулому. Навіщо тривожити давно забуті спогади.
- Але ти й досі до нього небайдужа, - Мія погладила Маріссу по волоссю.
- Ні, зовсім ні, - Марі знов відвернулася до вікна.
- Але чому, кожен раз після зустрічі з ним ти така сумна?
- Мія, забудь про це, добре? Якщо я захочу поділитися з тобою своїми проблемами, то сама прийду і розкажу.
- Ну як знаєш, - розвела плечима Колуччі.
- Марісса, нам треба поговорити! - почувся ззаду голос Пабло.
- Лишаю вас на самоті, - проговорила Мія. - Але тільки спробуй якось образити мою сестричку! - вона пригрозила Бустаманте пальцем і зникла.
- Дай я вгадаю, - почала Марісса, - тебе прислала твоя хвойда.
- Прошу тебе, не називай її так, - Пабло присів поруч.
- А що таке? Правда очі ріже? Чи ти боїшся, щоб хтось не почув? То не переживай, вся школа вже про це знає.
- Прошу тебе, не прискіпуйся до неї, - Пабло подивився їй у вічі. - Залиш її у спокої.
- Що? То це я до неї лізу? Ось якої вона заспівала! - Марі була дуже вражена почутим. - Скажи своїй дівчині, що я повискубую усе її фарбоване волосся, коли наступний раз її зустріну!
Марісса підхопилася з підвіконня і вже збиралася піти, але Пабло схопив її за руку.
- Може я тобі заплачу, щоб ти з нею більше не схоплювалась?
Ці слова для Марісси були болючіші за будь-яку образу. Особливо із вуст Пабло.
- Що? Ти хочеш мене купити? - очі дівчини засліпив гнів.
Пабло ще хотів щось додати, але вона йому не дала.
- То ти вважаєш, що все можна купити? Так, ти справді гідний син свого батька! Вважаєш, раз у тебе великий гаманець, то ти можеш підкоряти дівочі серця? Яка ж ти погань, Пабло! Якби ти виріс у нормальній сім'ї, то тебе б мали навчити, що гроші - це не головне. Але правду кажуть, який батько, такий і син. А ті люди, що вас оточують, думаєш, вони щасливі? Запитай хоча б свою матір!
- Не вплутуй сюди мою матір!
- Знаєш, Пабло, є одна річ, яку за гроші неможливо купити! Це кохання! Воно повинно йти від щирого серця. Кохання - це безкорисливе почуття. Кохаючи когось, ти не вимагаєш нічого в замін, ти просто кохаєш. Думаєш, Соль тебе кохає? Авжеж, вона дуже любить твій великий гаманець. А власне ти, твої почуття та переживання їй байдужі. А сам ти її кохаєш?
Пабло завмер, не знаючи, що відповісти. Зараз він не міг, просто не міг їй брехати. Хоча відповідь була ясна і без слів.
- Бачиш, - відвернулася Марісса, - я так і думала, що ти не здатен на такий благородний вчинок. А тобі самому ніколи не стає жахливо від своєї самотності?
- Я не самотній, у мене є багато друзів, дівчата мене обожнюють, - спробував захистити себе хлопець.
- Знаєш, навіть серед тисячі людей можна відчувати себе самотнім.
Вони на мить замовкли.
- Ти й досі мене ненавидиш? - першим перервав тишу Пабло.
- Ні, - обернулася Марісса. - Ненависть до тебе вже давно пройшла. Залишилось лише співчуття.
- Співчуття? - здивувався Бустаманте. - Але чому?
- Я співчуваю тобі, що ти такий боягуз! Ти боїшся заплямувати свою репутацію якимось невдалим кроком, тому ти стоїш на місці. Ти дуже боїшся, що про тебе подумають твої друзі, твій батько. Їх думка тебе переймає більше за власну. Ти завжди хочеш здаватися крутішим, ніж ти є. Всі ці речі роблять тебе страшенним боягузом. Через них ти не здатний на жоден благородний вчинок.
- Це не правда, я не такий, - Пабло підняв очі.
- Ти ж навіть боїшся визнати перед самим собою, що ти не кохаєш Соль. Чи я не права?
- Ні, я кохаю Соль!
- То спробуй визнати це хоча б перед самим собою! - Марісса розвернулась і повільними кроками залишила кімнату.
Пабло весь цей час дивився їй у слід. Щось у словах Марісси зачепило його душу. Тепер він не міг думати ні про що інше, як про її слова.

***

Вранці наступного дня Маріссу розбудив якийсь незрозумілий гул. Здавалося, що пів школи зібралися у одній кімнаті, спричиняючи такі неприємні звуки. Може щось сталося зі школою і учнів евакуюють, подумала Марі. Треба і мені до них приєднатися. Зайшовши у шкільний хол, Марісса його просто не впізнала: всюди було повно людей. Побачивши Мію з подругами, вона підійшла до них.
- Мія, що сталося?
- Не знаю, сонечко. Здається, Пабло зібрав усіх, щоб повідомити якусь дуже важливу новину.
- Невже після нашої розмови Бустаманте вирішив дати благодійний концерт? - здивувалася Спірітто.
- В усякому разі це має бути щось цікаве! - додала Віко.
Раптом на сходах опинився Пабло. Він піднявся вище, щоб його було добре видно, і почав свою розповідь.
- Вибачте, будь ласка, що відволікаю вас від термінових справ, але я маю зробити одну заяву, - голос хлопця трохи дрижав, мабуть, йому не легко було це казати. - Вчора, після розмови з однією людиною, я зрозумів, що жив не гідно. Я завжди намагався справити на усіх враження, сподобатись усім, закриваючи очі перед власними бажаннями. Знаєте, я справжній боягуз! Я постійно когось обманював заради визнання перед своїми друзями. Я грався почуттями людей, навіть не уявляючи, як їм боляче. Я справжня погань! Гідний син Бустаманте. Мій батько з малечку вчив мене, що все можна купити за гроші. Але тепер я бачу, що це не так. Я дуже хочу виправитися! Але для цього мені потрібна допомога однієї людини, що знаходиться серед вас, людини, яка мені небайдужа.
- Ой, зараз він почне зізнаватися у коханні до Соль, - скривилася Марісса. - Краще піду, поки мене не знудило, - вона розвернулася і подалася геть.
- Я дуже кохаю тебе, - продовжував своє зізнання Пабло.
Соль вже заплющила очі, в очікуванні почути власне ім'я.
- Я дуже кохаю тебе, Марісса Піа Спірітто. Не відвертайся від мене, будь ласка.
Марісса просто завмерла на місці. Вона боялася навіть поворухнутися. Їй здавалося, що якщо вона розвернеться, то все це зникне. Але вона набралася сміливості, закрила очі і розвернулася. Відкривши очі, вона побачила усміхненого Пабло, який ніжно дивився на неї. Марісса не могла більше стояти на місці, тому негайно кинулась до свого коханого. Під гучні оплески глядачів, їх губи злилися у довгий поцілунок.
Тим часом Соль мало не померла від злості. Вона скривила невдоволену пику і збиралася підійти до Пабло, як Мія та Віко стали перед нею стіною.
- Ти щось там забула? - гордо запитала Мія.
- Якщо ти про її честь, - додала Віко, - то вона її загубила давно і назавжди.
- Пустіть мене! - кричала Соль. - Я зараз покажу цій вертихвістці, як відбивати чужих хлопців.
- Ні, люба, нікуди ти не підеш, - промовила Мія, штовхаючи Соль до найближчої комори.
- Сиди там і радій життю, - гукнула Віко, закриваючи двері комори на ключ.
- Справу зроблено! - дівчата посміхнулися.
Раптом хтось ніжно взяв Мію за руку.
- Це був дуже благородний вчинок! - проказав Мануєль.
- Це ти про Соль? - засміялася дівчина.
- Знаєш, я подумав над словами Пабло, - Ману ніжно обійняв дівчину за талію. - У дечому він мав рацію.
- А в чому саме? - посміхнулася Колуччі.
- Нам усім треба виправитись.
- І жити власним коханням, - додала Мія, цілуючи Мануєля.
Саме у цей час Марісса і Пабло йшли по коридору школи, обійнявши один одного. Відтепер для них усе змінилося, все стало кращим. Тепер Пабло був здатний на будь-який вчинок заради коханої. Його більше не хвилювала ані репутація, ані друзі, ані батько.
- Знаєш, це був твій найблагородніший вчинок! - проказала дівчина, зупиняючись біля стіни.
- Це все тільки заради тебе, - посміхнувся Пабло і ніжно поцілував Маріссу.

The End.

 

Lexy